З давніх-давен під час бою війська кожної з протиборчих сторін мали свій прапор (стяг). Це був надважливий символ для війська. Стяг уособлював міць і незламність того військового підрозділу, який ним володів. Доки тримався стяг, тримався і загін бійців. Падіння стягу означало паніку і розбрат в їх рядах, і, відповідно, неминучу поразку.
Кожен елемент бойового знамені мав символічне значення: кольори, герб; велику роль грала довжина знамені (якщо хто не знає, навіть зараз офіційні прапори різних держав світу мають різну довжину), його висота. Тож, бойовий стяг, його кольори і елементи є надзвичайно важливими.
З часом, з розвитком суспільства власними гербами та прапорами стали обзаводитися всі спільноти та організації, що хоч трохи себе поважають. Звичайно ж, і футбольні клуби серед них. Подивіться на перші емблеми найстаріших клубів світу (англійських). Нічого не нагадує? Так, звісно ж, одразу виникає асоціація з Середньовіччям та військом якогось замку.
Зараз піде мова про геральдику та кольори наших, українських клубів. З болем підходжу до цього запитання. В основному, саме через тих англійців. Емблеми їх клубів – це не лише якась гарна картинка, що розташована зліва на футболці гравця, це ще й символ, що уособлює в собі характер клубу, характер та історію місцевості, представляти яку на футбольному полі випала честь цим 11 хлопцям. Для них це святе.
Що ж у нас? Нічогісінько! Емблеми наших клубів ні рідкість примітивні, схоже, створені нашвидкуруч у 80-90 роки ХХ століття. Як сказав популярний журналіст Франков, «разделочные доски». Майже всі емблеми мають одну форму (круглі) і не несуть в собі жодної інформації. В них немає історії, немає душі. Можливо, саме тому футболісти наших клубів нехтують думкою вболівальників, нехтують містом, яке вони представляють, можуть відверто зганьбитися в домашньому матчі, а потім стояти коло автобусу і сміятися. Вони всього лише не відчувають того духу історії, яким має бути просякнута цей герб; не розуміють, скільки крові й поту пролили попередні покоління гравців певної команди, б’ючись за цей символ на футболці. Для них це – не символ, лише симпатична картинка, за допомогою якої можна «клеїти» тьолок (наприклад, прийшовши в «найт клаб» в клубному куртофанчику – дівки аж пищать від захвату – це я так, до слова).
Та ж ситуація з клубними кольорами. У нас в Україні, здається, навіть не всі клуби ще визначилися зі своїми офіційними кольорами (так, наприклад, відомий ніні своїми «збірно-українівськими» кольорами «Металіст» ще кілька років позиціонував себе як синьо-біла команда; «Таврія» років зо 5 тому грала у червоно-чорній формі). Як же тоді можна вимагати від команд стабільних кольорів основної та запасної форми?
Найпростіший приклад – «Кривбас». У сезоні 2007/08 наша команда провела більшість матчів у жовтих футболках і чорних трусах. ЧЕРВОНО-БІЛА команда! Так, я розумію, в той час це приносило успіх («Кривбас» того чемпіонату здобув 7 перемог, з яких 6 – саме в жовтому), але треба знати межу. Жовтий – зовсім не наш колір. Я ще можу зрозуміти чорну форму (чорний колір трохи присутній на нашій емблемі), але не так.
Зараз «Кривбас» використовує більш традиційні червоний та білий комплекти форми. Але і тут не все гладко. Мене бісить манера наших клубів, програвши гру, одягати наступного разу запасний комплект форми і грати в ньому до наступного «вльоту». Ви можете собі уявити, щоб, скажімо, мадридський «Реал» після будь-якої поразки на деякий час відмовився від своєї знаменитої «вершкової» форми і грав у запасному комплекті, поки знов не програє? Я не можу. Форма – це також візитівка команди, форма несе в собі історію. За формою команду одразу ж пізнають. В українському ж чемпіонаті стабільну основну форму, яка ЗАВЖДИ застосовується вдома, і за найменшої можливості – на виїзді (тобто так, як це є в цивілізованому світі) мають, мабуть, 3 клуби: «Шахтар», «Карпати» та «Металіст». Інші ж – змінюють за найменших невдач. Навіть такі славні за українськими мірками команди, як «Динамо», «Дніпро» та «Таврия» ніяк не визначаться, чи то їм грати в білому, чи в синьому; теж тасують основну і запасну форми, як досвідчений шулер колоду карт.
Тож, як висновок, зазначу, що «європейськість», розвинутість футболу у країні визначається далеко не кількістю проданих трансляцій матчів у всілякі Тмутаракані (чим так чваниться керівництво нашої Прем’єр-ліги). Ці поняття, в першу чергу, походять від традицій, що панують у чемпіонаті, від поваги до історії та символів. Поки ми це не усвідомимо, так і будемо знаходитись на периферії європейського футболу; з футболом без минулого, яким заправляють місцеві князьки.
P.S. Звернення власне до вболівальників «Кривбасу». Через 3 дні на нас чекає «матч року» проти київського «Динамо», і я хочу вам нагадати, що трибуни мають бути червоно-білими. Такого окрасу вони мають набути завдяки великій кількості вболівальників у клубних футболках, і аж ніяк не завдяки кольору пустих червоних і білих сидінь. Візьміть до уваги!
Немає коментарів:
Дописати коментар